— Схоже, ти певен,— кинув Геральт, граючись порожнім кубком,— що в теперішньому своєму вигляді нікого не скривдив. Жодного батька, ні однієї дочки. Жодного родича або нареченого дочки. Га, Нівеллене?
— Заспокойся, Геральте,— буркнуло чудовисько.— Про що ти говориш? Батьки ледве не обдзюрювалися від радості, побачивши мою щедрість. А дочки? Ти б подивився на них, коли вони приходили в драних сукнях, з рученятами, поїденими лугом від прання, спини сутулі від постійного пересовування балій. На плечах і стегнах у Примули ще навіть після двох тижнів перебування в мене не зійшли сліди від ременя, яким пригощав її татусь-лицар. А в мене вони ходили царівнами: найважче, що в ручки брали, так це віяло; поняття не мали, де тут кухня. Я їх наряджав і завішував цяцьками. Своїм чаклунством нагрівав за їхнім бажанням воду для бляшаної ванни, яку татуньо ще для мами поцупив з Ассенгарду. Уявляєш собі? Бляшана ванна?! Рідко в якого графа, та що там, короля є бляшана ванна! Для них, Геральте, це був казковий будинок. А що до постелі… Зараза, безвинність у наші дні зустрічається рідше, ніж гірський дракон. Ні одної я не змушував, Геральте.
— Але ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатить. І хто б це міг бути?
— Який-небудь негідник, якому спокою не дають ті крихти, що залишилися в моїх підвалах, а дочок йому боги не дали,— виразно вимовив Нівеллен.— Людська жадібність не знає межі.
— І більше ніхто?
— І більше ніхто.