— І вірно. Що поробляєш тут, Геральте? Як і раніше трудишся, за гроші винищуючи представників вимираючих видів? Що одержав за кікімору? Напевно — нічого, інакше б не прийшов сюди. Подумати тільки, є люди, що не вірять у Призначення. Хіба що знав про мене. Знав?
— Не знав. Уже якщо я десь не очікував тебе зустріти, то саме тут. Якщо мені пам'ять не зраджує, раніше ти жив у Ковирі, у такій же вежі.
— Багато чого змінилося з тих пір.
— Хоча б твоє ім'я. Тепер ти начебто б звешся метром Іріоном?
— Так звали будівельника цієї вежі, він помер років двадцять тому. Я вирішив, що його треба якось ушанувати, ну й зайняв його обитель. Я отут сиджу за резидента. Більшість городян живуть дарами моря, а, як тобі відомо, моя спеціальність — крім ілюзій, зрозуміло,— це погода. Часом шторм угамую, часом викличу, то західним вітром прижену ближче до берега косяк мерлангів або вугрів. Жити можна. Тобто,— додав він смутно,— можна б жити.
— Чому «можна б»? І навіщо ти змінив ім'я?