— Стрегоборе!— здивувався Геральт, хоч і вирішив не дивуватися.
Відьмакові зустрічалися в житті розбійники із зовнішністю міських радників, радники, схожі на старців, що вимолювали милостиню, блудниці, що виглядали принцесами, принцеси, що виглядали як тільні корови, і королі з манерами розбійників. Стрегобор же завжди виглядав так, як за всіма канонами і уявленнями повинен виглядати чарівник. Він був високий, худий, згорблений, у нього були буйні кущисті брови й довгий гачкуватий ніс. До того ж він носив чорний, спадаючий до землі балахон із широченними рукавами, а в руці тримав довжелезний ціпок із кришталевою кулькою на кінці. Жоден зі знайомих Геральту чарівників не виглядав так, як Стрегобор. І — що найдивніше — Стрегобор справді був чарівником.
Вони присіли на терасці, оточеній мальвами, вмостившись у плетених вербових кріслах біля столика зі стільницею з білого мармуру. Нага блондинка з кошиком яблук підійшла, посміхнулася й знову подалася в сад, погойдуючи стегнами.
— Теж ілюзія?— запитав Геральт, заглядаючись на принади, що колихалися.
— Теж. Як і все тут. Але, дорогий мій, це ілюзія вищого класу. Квіти пахнуть, яблука можеш покуштувати, бджола може тебе вжалити, а її,— чарівник указав на блондинку,— ти можеш…
— Можливо, пізніше…