— У Призначення маса облич. Моє прекрасне зовні й огидне всередині. Воно простягнуло до мене свої закривавлені пазурі…
— Ти нітрохи не змінився, Стрегоборе,— поморщився Геральт.— Плетеш дурниці й при цьому корчиш розумні й багатозначні міни. Не можеш говорити нормально?
— Можу,— зітхнув чорнокнижник.— Якщо це зробить тобі приємність, можу. Я дістався сюди, утікши від моторошної істоти, яка зібралася мене прикінчити. Втеча нічого не дала, вона мене знайшла. Цілком ймовірно, спробує вбити завтра, у крайньому випадку — післязавтра.
— Та-а-ак,— безпристрасно простягнув відьмак.— Тепер розумію.
— Щось мені здається, моя можлива смерть не надто тебе хвилює.
— Стрегоборе,— сказав Геральт.— Такий світ. Подорожуючи, бачиш багато чого. Двоє б'ються через межу посеред поля, яке завтра стопчуть коні дружин двох тутешні графів, що жадають знищити один одного. Уздовж доріг на деревах талапаються повішеники, у лісах розбійники перерізають горлянки купцям. У містах раз у раз натикаєшся на трупи в стічних канавах. У палацах штрикають один одного стилетами, а на бенкетах раз у раз хто-небудь валиться під стіл, синій від отрути. Я звик. То з якого дива мене повинна хвилювати смерть, що комусь загрожує, до того ж, котра загрожує не мені, а тобі?