— Готово,— відповів дивно знайомий голос…
Враження було настільки несподіваним, що відьмак похитнувся й витягнув руки в пошуках опори. Опори не було.
Сад цвів білим і рожевим, повітря було напоєне ароматом дощу. Небо перетинала багатобарвна веселка, зв'язуючи крони дерев з далеким блакитнуватим ланцюгом гір. Будиночок посередині саду, маленький і скромний, потопав у мальвах. Геральт глянув під ноги й побачив, що стоїть до коліна в тим’яні.
— Ну, йди ж, Геральте,— пролунав голос.— Я в будинку.
Він увійшов у сад. Ліворуч помітив рух, оглянувся. Світловолоса дівчина, зовсім нага, йшла уздовж кущів, несучи кошик, повний яблук. Відьмак урочисто заприсягся самому собі більше нічому не дивуватися.
— Нарешті. Вітаю тебе, відьмаче.