— На наш бік колись перейшли. А живуть вони он там, у Горошині, — дід Овсій махнув рукою за Сулу і трохи ліворуч — туди, де на самісінькому обрії бовванів синій ліс.
Один з вершників, забачивши римівців, змахнув рукою — чи то вітально, чи заспокійливо.
— Все гаразд, — зауважив Олешко і теж змахнув їм рукою. — Атож, ті, що за мною гналися, тепер, мабуть, чкурнули за тридев'ять земель. Гадаю, надовго мене запам'ятають.
— Невідомо ще кого, — насмішкувато гмикнув Муровець. — Може, тебе, а може, Змія.
І першим звернув у той бік, де була Змієва нора.
Неподалік від неї вершники зупинилися. Дід Овсій довго роздивлявся купу гранітних каменюк, що височіла над кущами.
Врешті посміхнувся у вуса й сказав:
— Але ж і попрацював ти, Олешку! З переляку, чи як?