Олешко смикнувся в сідлі, мовби на нього ливнули горщик окропу.
— Таке, діду, скажете! Кого б це я мав лякатися?
Він зіскочив з коня і заходився підважувати горішню брилу. Брила не піддавалася.
— В землю вросла, чи що? — здивувався Олешко.
Ілля Муровець кивнув головою.
— Колись і зі мною було щось подібне, — сказав він. — Еге ж, малим ще був і накинувся на мене лось. То я від нього, мов вивірка, рвонув по сосні. Ледве зняли мене звідтіля. А потім з десяток разів пробував вибратися на неї. І уявіть собі — жодного разу не вдалося.
— Допомогли б краще, аніж ото сміятися, — пирхав Олешко.
— Та вже бачу, що без мене не обійдеться.