— Піймаю — ноги повисмикую, — погрожував комусь він. — От же ж песиголовці!
— Чого це ви, діду, ні світ ні зоря лаєтесь? — запитала невидима тітка Миланка.
— Еге ж, тут хіба не полаєшся, — сердито відказав дід. — По городу когось носило, от що! Ноги б йому повикручувало.
— А як ви побачили в такому тумані?
— Та не побачив я! Лобом тріснувся об вишневу гілку. Була ж вона на лікоть вище. А тепер помацав — її хтось відчахнув. Ну нічого, попадеться мені той тать — до віку пам'ятатиме!
— Доню, тут нікого не було? — звернулася тітка Миланка до Росанки. — Ти нічого не чула?
— Та Олешко чомусь тинявся, — відказала Росанка. — Попович. — І вона знову розсміялася. — Казав, як гарно йому живеться в Переяславі при князеві Мономахові. То й жив би там... А більше нікого не було.
— Невже це його робота? — все не міг заспокоїтися дід Овсій. — То передай йому: коли піймаю, не подивлюся, що таке здоровило.