— Та ні. Він до ваших черешень ніби не підходив.
— Ніби, — передражнив дід. — А ти бачила?
— От іще! — обурилася Росанка. — Робити мені більше нічого!
Тим часом туман потроху спадав. І вже видно було дерева та очеретяні стріхи над хатами. З того боку, де мало сходити сонце, повіяло теплим вітром.
Щось м'яко тицьнуло Вітька під коліно. Він зиркнув униз і ледь не злетів у повітря: Бровко! Проте у пса гарний настрій. Він приязно позирнув на Вітька і голосно, з підвиванням, позіхнув.
З туману випірнула тітка Миланка. Вона несла глибокого глечика, по вінця наповненого молоком.
— Поспав би ти, синку, ще трішки, — сказала вона. — Чи, може, молочка захотілося?
Вітько не відмовився. Він з насолодою сьорбав з полив'яного кухлика тепле шумливе молоко. Воно було чудове, а от шматок коржа, який відламала йому тітка Миланка, виявився трішечки гіркуватий. Проте нічого, з таким молоком усе можна їсти. Та й недовго Вітько збирається їсти ті коржі! Йому дістатися б тільки до Змієвої нори. А за нею на Вітька чекають пухкі паляниці...