Вітько прокинувся ще й не сіріло.
Він лежав із заплющеними очима і чекав тієї миті, коли загуркоче мотор. То сусіда осідлає свого мотоцикла і гайне на роботу. А тоді можна буде ще трохи поспати, аж доки мама проведе пір'їнкою попід його носом і скаже: «Вставай, сонько».
Проте сусіда чомусь не поспішав. А от півні — ті горланили так, як ніколи досі. Неподалік, за стіною, лагідно мукнула корова. Потім озвалося телятко.
Вітько від здивування розплющив очі: цього літа телятка у них не було.
І лише тепер до нього дійшло, що він не у себе вдома. Якимось дивом його занесло в інший час. І вже не підійде до нього мама, не полоскоче пір'їнкою біля носа. І соньком не назве... Бо матері тут, у цьому часі, немає. А є тітка Миланка і Росанка. Є Ілля Муровець і Олешко Попович...
А мами немає. І зараз, напевно, сидить вона у своєму двадцять першому столітті і побивається за ним, Вітьком. А він оце розніжився у чужій постелі. Замість того, щоб прокрастися до Змієвої нори і через неї перебратися назад у свою Воронівку...
Вітько мерщій одягнувся і вийшов надвір.
Навколо клубочився густий і білий, наче молоко, туман. І в тому тумані плавав голос тітки Миланки. Вона вмовляла корову не махати хвостом. Весело розсміялася з чогось Росанка. А з того боку, де мала бути хата діда Овсія, долітало кахикання і невдоволене буркотіння: