Допоміг гостям і дід Овсій. Виявляється, він сусідив з тіткою Миланкою і то його черешні рясніли за перелазом.
Що менше залишалося наїдків на столі, то лагіднішою ставала тітка Миланка.
— Їж, братку, — підсовувала вона дядькові Ількові усе нові страви, не обходячи й інших гостей. — Їж, це тобі не в Переяславі. Поки що, Богу дякувати, нам є чим пригостити, дарма, що лишилися удвох з Росанкою. А тобі, синку, ще медку? — звернулася вона до Вітька.
— М-мм... — тільки й спромігся на те Вітько.
— Бери, бери, — підштовхнув його коліном Олешко, котрий сидів поруч. — Коли що, мені підсунеш. Я не відмовлюся.
До нього знову повернувся гарний настрій.
Нарешті дядько Ілько відсунувся від столу і віддихнув так, що вогнище ледь не погасло.
— Дай тобі, Боже, здоров'я, сестро, — розчулено прогримкотів він. — А то, розумієш, наш злидень кашовар і сьогодні спалив кашу.