— То що це, питаю тебе? Бач, живого місця не залишив на бідній дитині!
— Та що там, справді... Два синячки — та й то невідомо звідки. Ви краще гляньте, що він мені зробив!
Олешко закасав рукав червоної своєї сорочки і показав лікоть, на якому відбилося принаймні з двадцять Вітькових зубів. Вітько аж рота роззявив від подиву. Авжеж, він тоді таки й справді уп'явся у щось зубами. Але щоб отак!
— Молодець, Мирку, — похвалила його Росанка.
Від Росанчиного голосу Олешко, здається, знітився більше, ніж від гнівних слів тітки Миланки. Він втупився очима в землю, ніби угледів там щось надзвичайно цікаве. Проте крім жучка-гнойовика, що котив перед собою темну кульку, нічого цікавого не було.
— То я те... — промимрив Олешко. — Я, мабуть, поїду далі.
— Та заходьте вже, коли стали під ворітьми, — врешті змилостивилася господиня. — Росанко, накривай стіл!
Скидалося на те, що гостей принаймні з тиждень морили голодом. Над густо заставленим столом мовби ураган прошумів. Кудлатий пес Бровко ледве встигав підхоплювати кісточки.