— Еге ж, — підтримав його інший, голомозий. — Та й який з малого вивідник? Де ви таке бачили?
— І мови нашої, мабуть, не знає...
— Ні, мову він знає, — заперечив Олешко. — І розмовляє теж. Хоч і химерно якось, проте зрозуміти можна. А ще каже, начебто жив отам, де зараз тітка Миланка.
— Дивно... — прогудів велет. — А ви, дядьку, що про це все скажете? — звернувся він до діда Овсія.
— Розібратися треба, — гмукнув той і підкрутив кінчик вуса. — Хоч би як там було, але ж злапали його саме біля Змієвої нори.
— У тому то й справа, — згодився дядько Ілько. — Але як ти з ним розберешся? Був би він дорослий — тоді інша справа...
— Отож бо й воно, — сказав той, у кого шрам ішов через усе обличчя. — Ми ж не половці, аби дітлашню мучити. І не Змії кровожерні.
Тієї миті від брами долинув веселий голос вартового: