Олешко вдав, ніби дуже здивувався.
— Це чому ж? — запитав він.
— Чом своїх хлопців відпустив, а сам залишився? Забув, навіщо тебе було послано?
— Стривайте, дядьку Ільку... Я й не думав спочатку їх відпускати. Ви ж знаєте, з якою вісткою ми поверталися.
Строге обличчя дядька Ілька ще більше посуворішало.
— Та вже знаю...
— Ну от. А ще за Ворсклою мені здалося, ніби нас вистежили. Ну, не зовсім вистежили, а так... ніби хтось разом з нами до Римова пробирається. А були ж, видать, не з хоробрих, остерігалися на п'ятьох нападати. Тож я хлопців і відпустив. Нехай, думаю, донесуть, що саме ми розвідали, а я тим часом поцікавлюся, хто то крадеться. Мо', посміливішають, угледівши, що я сам.
— Охо-хо! — прогудів на те дядько Ілько. — Бити б тебе, кажу, та нікому.