Олешко посміхнувся. Вітько лише зараз зауважив, що, на одміну від дорослих дружинників, Олешко був стрижений «під макітру», як казали у Вітьковій Воронівці, а замість довгого вуса носив невеличкі чорні вусики.
— Гадали, що сам упораюся? — сказав він. — І добре зробили.
— Та ні. Подумав, що, мабуть, тими полинцями і близько не пахне.
— Дядько Ілько спочатку їхали з усіма, — прошепотів один з хлопчаків, що протиснувся ближче до Олешка. — Свого Гнідого навіть галопом гнали. А коли уздріли з узлісся, що з тобою все гаразд, то плюнули спересердя та й повернули назад.
Олешко скрушно похитав головою.
— Ет, дядьку Ільку, дядьку Ільку, — сказав він. — Багато ви втратили. Там, знаєте...
Нагодувавши коня, дядько Ілько з торбиною в руці підійшов до прибульців.
— Що там, не знаю. Знаю лиш те, що по тобі добряча ломака плаче.