— Олешко з'явився! — гукнув хтось від брами.
Воїни заусміхалися, дехто вітально підняв руку, — видно, Олешка тут любили.
Лише один воїн, здається, не звернув на прибульців ніякої уваги. Це був справжній велетень. Навіть найвищі воїни порівняно з ним мали вигляд хирлявих хлопчаків. Йому було років з тридцять чи й трохи більше.
Велетень годував гнідого коня, такого ж масивного, як і сам. Кінь задоволено розмахував хвостом і час від часу вдячно хоркав.
— Іж, Гнідку, — голос у велетня був глибокий, наче долинав з колодязя. — Їж, друже, поки є що...
— Боже помагай, дядьку Ільку! — привітався Олешко і зіскочив зі свого коня. — Ви, здається, кудись зібралися, еге ж?
Велет сповільна повернув до нього суворе засмагле обличчя. Якусь хвилину мовчав.
— Та спочатку ніби збирався, — сказав нарешті.— А як почув, що оті полинці наскочили на тебе, то роздумав.