А дід Овсій вів далі:
— Велесе, дідьку болотяний! Чи груші на вербі?
— Бу-у! Бу-у! — двічі відгукнувся водяний бугай. Цього разу ніби з іншого місця.
Дід Овсій опустив руки і замислився. Лише вуста його ворушилися, начебто він розмовляв сам з собою. Врешті, знову приклав долоні до рота.
— Велесе, дідьку болотяний! А чи вуглина впала на поріг?
Від того запитання Лидько стріпнувся і знову завмер.
Минуло, здається, немало часу, доки з глибини болота долетіло геть віддалене:
— Бу-бу-у!