— Ху-ух! — з полегкістю видихнув Лидько і раптом ні з сього, ні з того ляснув Вітька по плечу.
— Спаси тебе Боже, Велесе! — подякував дід Овсій дідькові болотяному і взявся за тичку. — Бувай здоровий!
— Бу-у... — долинуло ледь чутно і затихло.
А потім дід ще довго кружляв чистоводами та протічками, аж доки вони, нарешті, вибралися на берег. Неподалік у сутінках маячіла сторожова вежа римівського Городища.
— Ану киш додому! — звелів хлопцям дід Овсій. — У мене тут є ще деякі справи.
І знову відштовхнувся тичкою від берега.
Хлопці підтюпцем подалися нагору до Римова. Лидько мовчав, як і раніше. Хіба що кілька разів зиркав у Вітьків бік і таємниче усміхався.
— Слухай, Лидьку, що там ревіло? — врешті не витримав Вітько.