Не звіряче воно було, і не пташине, — із нутра непрохідних плавнів у хлопця вдивлялося людське око!
З Вітькового горла вихопився тихий зойк. Проте ні Лидько, ні дід Овсій мовби й не чули того. А око, здавалося, пронизувало своїм гострим поглядом Вітька наскрізь, і не лишилося, мабуть, в його душі нічого, чого б воно не бачило...
Нараз око змигнуло і щезло. Потому почувся легенький плюскіт і на середину протічка вихопилися дрібні брижі.
— Діду... — прошепотів Вітько. — Тут хтось є...
Проте дід Овсій не відповів. Він поплював на руки і діловито взявся за тичку. І знову — перший заворот, третій, сьомий... Нарешті човен виплив на широке плесо. Дід звівся на ноги, приклав долоні до вуст і упівголоса погукав:
— Велесе, дідьку болотяний! Чи місяць на дереві?
— Бу-у, — ревнуло у відповідь з глибини болота.
Від того тужного ревиська у Вітька стало сторч волосся на голові. Лише за хвилину він збагнув, що то подавав голос водяний бугай, не така вже й велика болотяна птаха.