Навколо стояла глибока тиша. Тонкими голосами скаржилися тисячі комарів — їм бракувало людського товариства. Зрідка крякали невидимі качки. Обіч промайнула боброва хатка. А плоскодонка все звертала з одного протічка до іншого. Дід ніби ставив собі за мету, щоб у Вітька від тих численних поворотів голова пішла обертом.
Нарешті дід Овсій присів на корму і згином ліктя витер зволожене чоло. Човен зупинився у вузькому кривулястому протічку. З обох боків до нього впритул підступили високі очерети.
— Втомилися? — запитав Вітько. — То, може, я трохи погребу?
Дід Овсій не відповів. Він дивився просто перед собою. Здається, він навіть не чув Вітькового прохання.
«Дивно, — подумав Вітько. — Навіть дивитися у мій бік не хоче. Може, я вчинив щось не так?»
І Лидько теж сидів, немов чужий.
«Нічого не розумію», — стривожився Вітько. І в цю мить відчув на собі чийсь пильний погляд.
Вітько зиркнув на своїх супутників. Ні, це не вони розглядали його. Дід Овсій, як і до того, не зводив очей з протічка перед собою. Лидько побачив на дні щось вельми цікаве. Вітько розгублено озирнувся довкола, ковзнув поглядом по стіні очерету. І ледь не зомлів — у вузьку щілину у нього нескліпно вдивлялося чиєсь око.