Від суходолу острівці захищав щільний, стрілою не проклюнути, частокіл з сирого дерева. Частокіл був обставлений ще й товстими снопами зеленого очерету.
Розпоряджався тут дід Овсій.
— Кілки ставте якнайщільніше, — наказував він. — Отак, молодці. І очерету, очерету не шкодуйте!
А за хвилю припадав до віконець-бійниць у частоколі і гукав:
— Ану, Мухо, зріж он той жмут очерету, бо геть усе застить... А ти, Гурку, не дуже старайся, бо залишимося перед половцем, мов пташенята на долоні. Очерети треба зрізувати так, аби не нас, а ми все бачили...
Під вечір, коли робота вже закінчувалася, дід підкликав Лидька з Вітьком і звелів:
— Попливете зі мною.
Дідова плоскодонка безшелесно ковзала по застиглій поверхні болотяного протічка. Сам дід стояв на кормі і начебто знехотя відштовхувався від дна довгою тичкою.