— А що, коли половці накинуться на них?
— Не накинуться. Край болота під чистоводдям така трясовина, що й сам дідько не пробереться. А на човнах — якраз те добре.
Звідкілясь вигулькнув Лидько. Його руки і обличчя були геть закаляні болотяною тванню.
— Прийми до себе Мирка, — звелів йому Олешко. — А я за Сулу поки що навідаюся.
— І я з тобою, — знову попрохав Вітько.
— Е, Мирку, скінчилися наші з тобою ігри, — відказав Олешко. — Я навіть Лидька з собою не беру на таке діло. Ич, як він набурмосився!
Вітько неохоче переліз у човен. Лидько відштовхнувся від берега тичкою і очерети заховали від нього Олешкову постать.
Кілька разів Вітько проїжджав повз ці очерети на коні. Проте йому і в голову не приходило, що тут, за якийсь десяток кроків від суходолу, може щось бути. Тепер його очам відкрилися чотири очеретяні острівці, що визирали з води. Хлопці засипали їх землею і болотяною тванню. Мабуть, на той випадок, коли половці пошлють сюди запалені стріли.