— Можна, я з тобою поїду? — попрохав Вітько.
Олешко відповів не одразу. Він думав про щось своє. Мабуть, про Росанку.
— Гаразд, — сказав після деякої мовчанки. — Але недалеко. Тільки до Портяної.
Біля Портяної метушилися чи не всі римівські парубки. Були серед них і хлопці з молодшої дружини Поповича.
— Швидко припливли, — похвалив їх Олешко. — Доки ми з тобою, Мирку, огинали болото лісом, вони всілися на човни — і навпростець через нього!
І справді, більшість хлопців була на човнах-плоскодонках. Вони раз по раз перепливали на них чисті плеса з купами накошеного очерету і щезали в глибині плавнів.
— Що вони там роблять? — поцікавився Вітько.
— О, у них в болоті справжня фортеця! — відказав Олешко. — Звідтіля вони обстрілюватимуть поганців. Так і піде: ми його в лоб, а хлопці жалитимуть збоку.