— Я ж тобі зараз... — долинуло до дружинників. Незабаром супротивники щезли у зарослому лозами видолинку. А за якусь хвилю звідтіля долетів приглушений Олешків зойк і кілька гучних, немовбито сплескувала хвостом здоровенна рибина, вилясків.
Коли Вітько, обігнавши дорослих, перший скотився у видолинок, — він побачив Іллю Муровця, що з винуватим виглядом височів над Поповичем. А той, болісно морщачись, намагався розігнутися. Правицею він обережно доторкувався до того місця, що було нижче спини.
— Ну хіба ж так можна... — простогнав Олешко.— Ви ж, дядьку, трохи перепічки з мене не зробили.
— Так я ж не хотячи, — виправдовувався Муровець. — Розлютив ти мене, Олешку.
Попович побачив Вітька і вимучено посміхнувся.
— Ех, ти, — сказав він. — Навчив на мою голову.
— Не на голову, — заперечив Муровець. — Не на голову, а на інше місце. На те, звідкіля ноги ростуть.
Вітька розібрав сміх. Хлопець ледве стримувався. Він навіть затулив рота долонею, щоб не захихотіти. Бо хто його знає — а раптом Олешко розлютується так, як щойно дядько Ілько? І тоді невідомо ще, що заболить у Вітька...