— Що ж, показуй, чому навчило тебе те хлоп'я, — прогудів він і став супроти Олешка.
Проте Попович одразу показувати Вітьків прийом не квапився. Він спритно уникав дужих обіймів Муровця і, мов ґедзь, кружляв навколо велета. Попович чекав свого часу. Нарешті, коли Муровцеві урвався терпець і він рішуче ступив уперед, аби злапати верткого Поповича, Олешко блискавично пірнув йому під руку, розвернувся, підставив своє плече — і Муровець незграбно, немов зашпортнувшись об колоду, гепнувся на траву.
Дружинники лише охнули. Згодом пролунав обережний сміх.
Якусь хвилю Муровець лежав непорушно, мовби усвідомлював, що з ним трапилося. Тоді підвівся з землі.
— Ну, я ж тобі зараз... — поволі проказав він і рушив до Поповича.
Олешко позадкував. Мабуть, йому дуже не сподобався вираз обличчя подоланого велетня.
— Дядьку, ми так не домовлялися, — застережливо мовив він. І раптом кинувся навтьоки.
Глухо загуділа земля — то Ілля Муровець рвонув за втікачем. Тричі оббігли вони навколо гранітної брили, обігнули сторожову вежу і знову опинилися посеред дворища. Звідсіля Олешко стрілою помчав до щільного гурту дружинників, сподіваючись, що котрийсь із них зупинить розлютованого велета. Проте гурт розлетівся навсібіч, наче зграя сполоханих куріпок... А Ілля вже важко гримкотів за брамою і ні на крок не відставав від свого молодого і необачного супротивника.