— Посидь ще трохи, — попрохав Олешко.
— Ні, пізно вже. Та й ти іди собі. Думай про своїх переяславських дівчат.
— Бач, яка ти... — зітхнув Олешко. Він звівся на ноги і поволі рушив у бік дідового дворища, за яким починалися нічийні чагарі.
— Та куди ж тебе понесло? — зупинила його Росанка. — Хочеш, аби дід Овсій знову ганявся за тобою через оті ягоди? Чи, може, ти їх і справді рвав?
— Та ти що! Хай вони скиснуть йому, оті черешні!
— То ось тобі хвіртка...
І знову навколо Вітька запала тиша. І знову підкотився до стіжка клубочок-їжачок. І знову защипало в очах...
Та раптом сон відлетів. Над чагарниками звелася чиясь велетенська постать. Як і Олешко, перестрибнула вона через дідів тин. Проте гупнула так, що по земній тверді ніби брижі пішли. Затим постать звелася на ноги і поволеньки, сторожко зупиняючись на кожному кроці, рушила до дідових черешень.