«Ведмідь», — промайнула у Вітьковій голові сполохана думка. — А що, коли йому не вистачить ягід?
Вітько боявся поворухнутися. Боявся навіть зітхнути на повні груди — усі ж бо знають, який у ведмедів чудовий слух. Ет, і навіщо він згодився сторожувати?
А ведмідь почувався у дідовому садку господарем. Він повагом походжав між черешнями, підводився навшпиньки, нагинав одну гілку за іншою...
— Смакота! — раптом сказав ведмідь.
І від того голосу всі страхи миттю покинули Вітька. Та це ж ніякий не ведмідь, це Ілля Муровець!
Вітько звівся на лікоть і стежив, як ходить під черешнями Муровець, як важко підстрибує, намагаючись дістати гілку, — і чомусь йому стало шкода цього славетного велета. Ну, не зовсім шкода, а так, трохи... У кожної людини, мабуть, є свої слабини.
У Вітька вони теж були. І називалися його слабини київською помадкою. Зрідка ті цукерки, схожі на рожеві, блакитні, зеленуваті грибні шапки, привозили до їхньої Воронівки з райцентру. І Вітько ладен був тоді стояти під дверима крамниці хоч з ранку до вечора. Дарма, що мама казала, ніби цукерки шкідливі для зубів.
Та, виявляється, такі слабини є й у дорослих. Навіть у Іллі Муровця. І називаються ці його слабини черешнями.