— Так... — надсилу відказав Вітько.
— Як ото я сиджу на возі? Дивина, та й годі...
Олешко на хвилю замовк. Не інакше, як уявив себе усередині того вертольота.
— Дивина, — повторив він. — Слухай, Мирку, а у вашому часі хоч щось чули про нас?
Вітько мимоволі посміхнувся. Добре, коли поруч така невгамовна й цікава людина, як Олешко! Бо наодинці зі своїми думками Вітькові було б значно гірше.
— Чули, — відказав він. — Ще й як чули! І про тебе, і про дядька Ілька...
— Чуєте, що Мирко каже?! — загорланив Олешко до вершників, що ледь мріли в сутінках. — Він каже, що в їхньому часі знають про нас!
— Ще б не знати, — буркнув Ілля Муровець. — Особливо про тебе.