— А вони що?
— Сказали, щоб я мовчав. Нехай усі думають, ніби я й справді їхній Мирко.
— Добре, — схвалив Муровець і підвівся.— Що ж, поїхали.
— Як? — здивувався Олешко. — Оце й усе, що ви хочете сказати?
— А ти чого чекав? Сторожі я загадаю й надалі стежити за норою. Відкриється — відпустимо хлопця. А як ні — то вже нехай вибачає... — Велетова рука легенько торкнулася до похнюпленої Вітькової голови. — Ну ж бо, парубче, тримайся. Тут уже нічого не вдієш. Треба чекати.
Назад поверталися, коли землю оповили сутінки. Попереду мовчки їхали дід Овсій з Муровцем. Певно, вважали, що Олешко здатен краще розрадити безутішного Вітька.
А Олешка аж розпирало від цікавості.
— То, кажеш, у тому, як його... вертольоті сидить людина?