— Але ж ти її внучка! — здивувалася Дороті. — Невже вона тебе боїться?
— Боїться? Та вона зовсім не боїться, ви не зрозуміли — це в неї звичка така. Вони завжди так: як побачать тебе — і розваляться, а збереш їх — подякують і пригостять чимось смачненьким. Ось моя бабуся завжди мене цукром пригощає, та ще й мітенки сплела. А я їх втратила... — Кенгуру ладна була знову розплакатися, але, побачивши, що мандрівники перестали звертати на це увагу, передумала.
А друзі тим часом глибоко замислилися над словами тварини.
— Не бачу сенсу заїжджати до Пазлополя, — першою порушила мовчання тітонька Ем. — Якщо вони розсиплються, яка нам від них користь?
— Заїдемо, тітонько! — попросила Дороті. — Скоро обід, мені вже їсти хочеться. Сподіваюся, їжа в цьому Пазлополі не розвалюється!
— Їжі там скільки завгодно, — оголосила захекана Кенгуру. Бідолаха ледве встигала за Дерев’яною Кобилицею. — І кухар у них чудовий, якщо вам тільки вдасться його зібрати. А ось і Пазлополь!
Друзі витягли шиї й побачили кілька яскравих акуратних будиночків трохи віддалік дороги.