— Тут недавно побували жвакуни і склали майже всіх жителів, — пояснила Кенгуру. — Якщо ви підкрадетеся непомітно, гадаю, вони не розсиплються.
— Що ж, спробуємо, — погодився Чарівник.
Друзі обережно вибралися з екіпажу і навшпиньки, крадучись, попрямували до міста. Кенгуру розпрощалася з ними і пострибала далі по дорозі — вона не вміла стрибати навшпиньки.
Підійшовши ближче до міста, друзі зачаїлися за огорожею крайньої хати і роззирнулися довкруж. Місто жило звичайним життям: на вулиці гралися діти, хтось йшов по воду до колодязя, в сусідньому дворі пиляли дрова — непроханих гостей ніхто не помічав. Та щойно вони приготувалися вискочити із засідки, щоб забігти в найближчий будинок і заскочити господарів зненацька, як Тото зруйнував їхній план. Песик загарчав на мишу, що шмигнула в нірку прямо в нього під носом, — і одразу по всьому місту пролунав жахливий гуркіт, ніби в усіх будинках одночасно впав на підлогу весь посуд.
Мандрівники злякано перезирнулися і несміливо відчинили двері найближчого будинку. Перед їхніми очима постало сумне видовище: на підлозі в усіх кімнатах лежали купи дивних предметів, частково схожих на дитячі кубики, але всі вони були різної конфігурації.
Дороті підняла перший-ліпший кубик. На ньому були намальовані очі, та так майстерно, що здавалося, вони весело підморгують дівчинці. Поруч лежав інший кубик, з носом. Дороті приставила кубики один до одного, і вони з’єдналися.
— От би й рот знайти, — подумала вголос Дороті. — Може, він підказав би, що робити далі.