— А мене ви злякалися? — поцікавилася тітка Ем.
— Жахливо злякався, пані, — відповідав Лев, — ви страшно зблідли, я подумав, що ось-ось знепритомнієте, і що мені тоді робити? А потім, коли ви так сердито дивилися на мене — бр-р-р, до сих пір не можу отямитися.
Тітоньку задовольнила така відповідь і вона спробувала втішити звіра:
— Вибачте! Але я теж дуже злякалася! Гадала, ви хочете мене з’їсти.
— Що ви, я не їм гостей, — добродушно відповів Лев, щоправда, подумки зазначивши: «І кісток, втім, теж», — а з очима будьте обережніше! Добре, що я вас впізнав, а то б довелося проковтнути, аби позбутися вашого моторошного погляду.
У тітоньки душа пішла в п’яти від таких слів, а дядечко, не зволікаючи, схопив її за руку й енергійно відкланявся:
— Раді були познайомитися! Дуже приємно, пане Леве! До побачення, пане Леве! До зустрічі!