— Чому ж? — здивувалася Дороті.
— Бо це протиприродно, люба. Зручності тільки псують зайців. У юності я жив у сирій норі, тремтів від кожного шереху. Як часто я бував на волосині від загибелі й рятувався тільки завдяки своїм швидким лапам! Інколи цілими днями не показував носа з нори, щоб не потрапити до пащі ненажерливих вовків, а якщо вдавалося знайти листок конюшини, доводилося їсти його поспіхом, щоб вороги не заскочили зненацька. Але я був справжнім зайцем, таким, яким мене створила природа — диким, але вільним! О, з яким захопленням прислухався я до биття свого серця, хоч воно часто було в п’ятах!
— Виявляється, бути зайцем просто чудово! — підтакнула Дороті, не забуваючи при цьому ретельно пережовувати їжу.
— Було чудово, коли ми жили в лісі, — продовжував Король. — А погляньте на мене тепер: замість нори — мармуровий палац, на голові — корона, від якої болять вуха, та ще кожен, кому не лінь, йде до мене зі своїми турботами, коли мені й своїх вистачає. Я вже не стрибаю, я ходжу на задніх лапах — адже я король! Солдати віддають мені честь, піддані кричать «Слава!». Поміркуйте самі, ви ж розумна дівчинка, — хіба так має жити заєць?
— Колись і люди були дикими, — спробувала втішити монарха Дороті. — Жили в печерах, полювали на звірів. Але тепер уже ніхто не хоче повертатися в печеру.
— Люди — інша справа, — заперечив Король. — Вони ж не відразу переселилися з печер у будинки, в них усе відбувалося поступово. А ми, зайці, з нори — до палацу — миттю. Я ще пам’ятаю лісове вільне життя, а мене, проти моєї волі, зробили королем, змусили носити цю прокляту мантію, цю дурну корону...
— Так відмовтеся, якщо вам не подобається бути королем, — запропонувала дівчинка.