Слід нагадати читачеві, що Біллина й Тото не відразу подружилися. Колись вони недолюблювали одне одного. Біллина взагалі з недовірою ставилася до всіх собак без винятку, а Тото не давав їй приводу вважати інакше — за будь-якої нагоди він гарчав на курку і хапав її за лапи. Дороті з великими труднощами вдалося їх примирити. Особливої любові між песиком і куркою не було й нині, але, в усякому разі, вони не билися й не сварилися, що вже було добре.
Сонце підіймалося дедалі вище, в лісі ставало світліше, однак, куди б Дороті не йшла, ні дороги, ні навіть стежки їй не траплялося. Біллина вже почала турбуватися:
— Час повертатися. Скоро всі прокинуться, а нас немає.
Дороті погодилася й попрямувала в той бік, де, за її розрахунками, мав стояти табір. Друзі йшли і йшли, але ні галявини, ні наметів не було видно, навпаки, ліс ставав дедалі густішим.
Дівчинка зупинилася й тривожно роззирнулася. Тото підбадьорливо махнув хвостом і лизнув руку господині. Песик теж не знав дороги — всю прогулянку він нишпорив по кущах, не звертаючи уваги, куди вони йдуть. Біллина теж, не піднімаючи голови, вишукувала жуків під ногами. Тепер вона стурбовано подивилася на Дороті:
— Ти не пам’ятаєш дороги?
— Не пам’ятаю, — зізналася дівчинка. — Може, ти пам’ятаєш, Біллино?