— У Країні Оз не вмирають від голоду, — серйозно відповіла Дороті. — Однак їсти іноді дуже хочеться.
Чарівник не втручався в розмову, схоже, його не дуже турбувала перспектива залишитися без вечері. Дерев’яна Кобилиця уповільнила ходу — їхати по цілині виявилося нелегко, та й ліс, до якого вони прямували, був зовсім не так близько, як здавалося спочатку.
Сонце вже хилилося до заходу, коли екіпаж нарешті в’їхав на галявину, і Кобилиця зупинилася, чекаючи подальших вказівок.
— Чудове місце! — вигукнув Чарівник, озирнувшись. — Тінисті дерева, м’який мох... Пропоную заночувати тут.
— Заночувати? — здивовано відгукнулися друзі.
— Звичайно. Наближаються сутінки, не станемо ж ми пробиратися через ліс у темряві. Повечеряємо, відпочинемо, а завтра на світанку продовжимо наш шлях.
Друзі розгублено перезирнулися, а тітка Ем сердито пирхнула: