— Та мені-то що, — трусонула дерев’яною головою Кобилиця. — Мені — що є дорога, що немає її, скажіть тільки, в який бік їхати.
— Бачиш ліс там, далеко, — втрутився Чарівник. — Він саме на південному заході, їдь до нього, а там видно буде.
Кобилиця слухняно хитнула головою і рушила до лісу, що темнів на горизонті. Дороті тривожно озирнулася, але навколо розкинулося чисте поле й запитати дорогу було ні в кого.
— Ось ми й заблукали, — зітхнула тітка Ем.
— Нічого страшного, — втішив її Косматий чоловічок. — Я сто разів губився, та й Дороті теж, і як бачите, живі-здорові.
— Але хто ж нас нагодує, якщо навколо ні душі? — занепокоївся Омбі Ембі.
— Особисто я наївся в Пазлополі, — вставив дядько Генрі. — Тож мені голодна смерть не загрожує, принаймні, на цьому тижні.