VI. ПОДОРОЖ
До цього Оджо ніколи не подорожував. Знав тільки що, спустившись з гори, можна опинитися в краї, де живе багато жвакунів. Латочку оживили тільки сьогодні, й вона ще нічого не знала про Країну Оз, а Скляний Кіт зізнався, що ніколи не відходив далеко від будинку Чаклуна. Інших стежок видно не було, і деякий час вони йшли лісом мовчки, розмірковуючи про важливість даного їм доручення.
Раптово Латочка розсміялася. Це було дуже комічне видовище, бо тоді її щоки вкривалися зморшками, носик підіймався, очі блищали, а куточки рота кумедно злітали вгору.
— Що тебе розвеселило? — запитав Оджо, пригнічено міркуючи про те, що трапилося з дядьком.
— Ваш світ, — відповіла дівчинка — Який він дивний! І взагалі, яка химерна штука життя. Ось мене зшила Марголотта зі старої ковдри, щоб служити їй вірою і правдою, а я стала вільною, як вітер, через випадок, який ніхто не міг передбачити. Тож гуляю білим світом й радію життю, а жінка, яка зробила мене, стоїть кам’яним ідолом. Якщо це не смішно, то я тоді не знаю, над чим сміятися.
— Ти ще не познайомилася як слід з цим світом, бідна, наївна Латочко, — сказав Кіт. — У ньому не одні тільки дерева, що зараз оточують нас з усіх боків.
— Але дерева — частина цього світу, і дуже симпатична його частина, — заперечила Латочка, похитуючи головою так, щоб її руді кучері розліталися. — А між ними я бачу папороть, зелений мох, квіти. Якщо решта світу хоча б наполовину така прекрасна, як ця, я рада, що живу!