— Я не знаю, яка вона, ця решта світу, — буркнув Кіт, — але швидко це з’ясується.
— Я все життя прожив у лісі, — зізнався Оджо, — і мені ця гущавина здається похмурою, і галявини з квітами тут незатишні. Я більше люблю відкриті простори, де можуть жити люди, багато людей.
— Цікаво, чи зможе хтось із тих людей, яких ми зустрінемо, зрівнятися зі мною? — почала Латочка. — Поки що ті, кого я бачила, сильно мені поступаються — шкіра бліда, безбарвна, одяг понуро-блакитний. А я виграю найрізноманітнішими барвами. Тому й весела, а ти, Оджо, сумний!
— Тепер я розумію, що вчинив неправильно, підсипавши тобі так багато мізків, — буркнув хлопчик. — Чаклун мав рацію, коли сказав: з мізками в тебе вийшов перебір, і це тобі не на користь.
— А яке відношення ти маєш до моїх мізків? — зацікавилася Латочка.
— Пряме. Марголотта хотіла дати їх тобі зовсім небагато, тільки для виконання домашньої роботи, але коли вона відвернулася, я додав у тарілку з мізками додаткових рис з різних банок, що стояли у шафі Кривого Чаклуна.
— Дякую тобі, друже! — вигукнула Латочка, пританцьовуючи. — Багато мізків краще, ніж мало мізків.