— Чудово! — сказав Іван Гермогенович.
Він засунув руку в кишеню, дістав маленьку пузату пляшку. Сріблисті пухирці, піднімаючись із дна пляшки, зіштовхувались і лопались.
Іван Гермогенович роздягнувся, кинув одяг на траву, взяв у руки пляшечку із золотистою рідиною.
— Я гадаю, цього цілком вистачить! — промовив він.
Поглянувши вусібіч, він сумно зітхнув і, закинувши голову, випив одним духом усе, що було в пляшечці.
— Ну от і чудово! — пробурмотів професор і, розмахнувшись, кинув порожню пляшечку у ставок.
Деякий час Іван Гермогенович стояв на місці, замислено поглядаючи на широкі кола, що одне за одним бігли по воді, на свої руки, потім ступив униз до ставка і... наче розтанув.
Там, де щойно стояла велика людина, тепер стирчала самотньо довга жердина з червоним прапорцем, а внизу, біля неї, валявся пом’ятий одяг, черевики і смугасті шкарпетки.