Високо над головою погойдувався гігантський скляний стратостат, обвішаний блискучими на сонці, прозорими бурульками.
Це була люстра.
Глибоко внизу простяглося неозоре жовте поле, розкреслене рівними квадратами. На квадратах валялись чотирикутні колоди з обпаленими кінцями. Поряд них лежала довга біла труба, на якій величезними літерами було написано: «Біломорканал». Один кінець її був обпалений і вкритий густою шапкою сірого попелу.
Обіч, наче шкіряні гори, стояли чорні крісла, а білий халат професора вкривав їх, як вічний сніг укриває гірські вершини.
Там, де стояли книжкові шафи, тепер здіймалися хмарочоси із скла і коричневих балок. Крізь скло можна було бачити великі, як п’ятиповерхові будинки, книжки.
— Карику, що це? — спокійно запитала Валя, розглядаючи з цікавістю дивне перетворення кімнати.
Тепер тільки Карик помітив Валю. Вона стояла біля нього без сандалій і без трусиків.
— Дивись, Карику, як смішно! — засміялась вона. — Це досліди почалися? Так?