Вікна професорового кабінету були відчинені Навстіж. Яскраве літнє сонце щедро осявало великий білий стіл. Він геть був заставлений пузатими банками, колбами і ретортами. Між банками стояли в склянках жмутки дуже довгих скляних трубок. Сліпуче блищали на сонці нікельовані чашечки, матово світилися фарфорові ступки, весело сяяв міддю мікроскоп. Моторні сонячні зайчики стрімко бігали по стелі, ковзали по стінах, стрибали в колбах і ретортах.
Громіздкі й поважні стояли уздовж стін скляні шафи з товстими й тонкими: книжками.
Назви книжок прочитати ще можна було, але щоб зрозуміти прочитане, потрібно, мабуть, дуже й дуже довго вчитися. Золотими літерами на корінцях книжок значилися такі назви: «Екологія тварин», «Гідробіологія», «Хірономіди», «Аскариди».
Ці книжки, певно, краще було не чіпати.
Діти мовчки обійшли кабінет, покрутили трохи гвинтики мікроскопа, посиділи по черзі в шкіряному кріслі, на спинці якого лежав, розкинувши порожні рукави, білий халат професора, а потім почали розглядати банки, колби, реторти.
— А в якій банці смачна рідина? — спитала Валя. — Ти сказав, що Іван Гермогенович придумав смачну рідину.
— Ой, Валько, — суворо сказав Карик, — ти краще відійди од столу і нічого не чіпай!
— Я не чіпаю! — зітхнула Валя і присунулась зовсім близько до високої вузької склянки, наповненої доверху золотавою рідиною. Із дна склянки піднімались маленькі світлі пухирці й беззвучно тріскались на поверхні. Рідина, схожа на газовану воду, мабуть, була така ж прохолодна. Валя обережно взяла високу склянку. Вона була холодна як лід. Дівчинка піднесла склянку до обличчя і понюхала. Вода пахла персиками і ще чимсь незнайомим, але дуже, дуже смачним.