Перебігши двір, вони шмигнули на парадні сходи, вихопились, не зупиняючись, на п’ятий поверх. Карик перший схопився за ручку від дверей, на яких висіла записка зі словами:
Дзвоник не діє. Прошу стукати.
Карик постукав, але ніхто не озвався. Тоді він потяг на себе ручку від дверей, і вони раптом відчинилися,
Діти зайшли в напівтемну прихожу. Тут було прохолодно. В кутку поблискувало велике дзеркало. Згори з великої шафи дивились на дітей бронзові та мармурові голови. На вішалці висіли професорова шуба, пальто і темний плащ, схожий на шахову дошку.
У квартирі панувала тиша. Десь дуже далеко, мабуть, на кухні, капала з крана вода. У їдальні ритмічно цокав годинник.
Мабуть, Іван Гермогенович у своєму кабінеті! — сказав Карик. — Ходімо швидше!
Але і в кабінеті професора не було.
Діти вирішили почекати його.