Професор ледве встиг підхопити його. Але, рятуючи мікроскоп, зачепив рукавом сяючі нікелем шальки якихось складних вагів. Шальки упали, підстрибнули і з дзенькотом покотилися по жовтій паркетній підлозі.
— Що ж ти, Джек, — похмуро мовив фотограф, — осоромився? Гавкаєш, а марно. Ну? Де ж діти?..
Джек нахилив голову набік. Нашорошивши вуха, він уважно дивився на господаря, намагаючись зрозуміти, за що ж його лають.
— Соромно, Джек, — несхвально похитав головою фотограф, — а ще шукач! З дипломом! За котами тобі ганятись, а не по сліду йти! Ну, ходімо додому! Вибачте великодушно, товаришу професор, що потурбував!
Фотограф незграбно вклонився і ступив було до дверей. Але тут Джек ніби сказився. Вів схопив свого господаря зубами за штани і, впираючись лапами в ковзьку паркетну відлогу, потягнув до столу.
— Та що з тобою? — здивувався товстун.
Скавулячи, Джек знову почав бігати круг столу, а потім стрибнув на диванчик, що стояв перед відчиненим вікном.
Спершись лапами на підвіконня, загавкав.