— Ви, напевно, теж сумуєте, — співчутливо мовив Мудрик. — Ви ж завжди перевіряли квитки. Але коли дітки були цілком маленькі, брудні та обдерті, ви клацали діркачем у повітрі. А інколи дозволяли двічі або й тричі проходити за одним квитком.
— Лише тому, що не добачаю, — знічено пояснив Гемуль. — Тобі вже, мабуть, час додому?
Мудрик кивнув, але не рушив з місця. Він підійшов до самої хвіртки, пропхавши мордочку крізь металеві прути.
— Дядечку, — зашепотів він. — У нас є таємниця…
Гемуль нажахано відмахнувся, бо не любив чужих таємниць, та Мудрик уже збуджено торохтів:
— Ми майже все врятували. Воно стоїть у коморі Чепурулі. Ви собі навіть не уявляєте, як важко ми працювали: рятували й рятували, уночі потайки виходили з дому, виловлювали з води, стягали з дерев, сушили й лагодили, щоб усе було незгірш, як колись.