— Я знаю, — відповів маленький мудрик. — Мене послали гемулі з обідом для тебе…
— Он як! Це мило з їхнього боку! — уже примирливіше заговорив Гемуль. Він відімкнув замок, взяв кошика через ледь прочинену хвіртку і знову замкнувся зсередини. Мудрик стояв, не зводячи з нього погляду. На якусь мить запала тиша.
— То як там справи? — нетерпляче запитав Гемуль. Він переступав з ноги на ногу, прагнучи чимскоріше повернутись до свого парку.
— Погано, — щиросердо відповів Мудрик. — Нам, усім маленьким, дуже зле. Луна-парку більше немає. Ми лише плачемо.
— О, — тільки й мовив Гемуль, потупивши погляд.
Він не хотів, щоб його змушували думати про сумне, однак він так звик вислуховувати інших, що не міг просто забратися геть.