Гемуль брів далі й далі.
Він натрапив на старий бабусин сад, землю під деревами вкрили опалі яблука та груші. «Як шкода! — майнула йому в голові думка. — Я й половини не подужаю з’їсти. Слід би…» — І одразу ж забув, про що хотів подумати, заворожений самотністю й тишею.
Йому належало місячне сяйво, що пробивалося між стовбурами, він закохувався у найгарніші дерева, плів вінки з листя й одягав собі на шию… Тієї першої ночі він не зміг заснути.
А вранці задзеленькав старий дзвоник, який усе ще висів біля хвіртки. Гемуль занепокоївся. Хтось там, за хвірткою, хоче увійти, чогось хоче від нього. Він обережно заповз під кущі під кам’яним муром, принишк. Дзвоник теленькнув знову. Гемуль витягнув шию і побачив зовсім крихітного мудрика, який терпляче чекав під хвірткою.
— Забирайся геть! — злякано закричав Гемуль. — Це приватна територія. Я тут живу!