Поволі її уява почала вимальовувати власну бурю, набагато грізнішу й шаленішу аніж та, яка стрясала її будиночком. Хвилі прибою оберталися величезними білими драконами, могутній вихор, ревучи, здіймав на видноколі чорний іскристий стовп води, що мчав просто на неї й невблаганно наближався…
Її уявна буря була найстрашніша, але так бувало завжди. У глибині душі Чепуруля навіть трохи пишалася своїми вигаданими катастрофами, які належали тільки їй.
«Капаруля — дурна вівця, — міркувала вона. — Дурепа, у якої на думці самі лише тістечка до чаю та пошивки на подушки. Вона навіть на квітах не знається! Що вже вимагати, щоб зрозуміла мене… Сидить собі тепер і думає, що зі мною ніколи нічого не траплялося. І це зі мною, тією, яка щодня переживає кінець світу, однак, незважаючи ні на що, уранці одягається, а ввечері роздягається, їсть і миє посуд, приймає гостей, ніби нічого й не трапилося.»
Чепуруля виставила носа з-під ковдри й, суворо дивлячись у темряву, сказала:
— Та я вам всім ще покажу!..