Чепуруля сиділа якийсь час, не зводячи очей з телефону, її лихоманило.
«Скоро мої вікна почорніють, — думала вона. — Можна було би заслонити їх ковдрами, а дзеркала повернути до стіни». Але Чепуруля навіть не поворухнулася, лише сиділа, прислухаючись, як у димарі завиває вітер. Ніби маленьке покинуте звірятко.
У стіну з південного боку будинку почала гупати верша гемуля, але Чепуруля не наважилася вийти з хати і зняти її.
Будинок стиха затремтів, вітер налітав тепер наскоками, чутно було, як шторм розпалюється і галопом мчить через море.
Десь із даху зсунулася черепиця і розбилася об скелю. Чепуруля здригнулася й підвелася, квапливо рушила до спальні, але спальня була надто велика і не здавалася надійним прихистком. Комора! Вона достатньо маленька, щоб відчути себе там у безпеці. Чепуруля схопила в оберемок ковдру і кинулася через кухню, відчинила ногою двері до комірки і, важко сапаючи, замкнула їх за собою. Завивання бурі сюди майже не долинало. А ще у коморі не було вікон, лише маленький отвір для вентиляції.
Навпомацки у темряві вона обійшла мішки з картоплею і, загорнувшись у ковдру, примостилася біля самої стіни під полицями з варенням.