Дощ ущух, а ліс, огорнений туманом, був дуже гарним. На схилах, що збігали в Долину Мумі-тролів, дерева росли густіше, з переповнених калюж струменіли потічки. Їх ставало дедалі більше. Мудрик петляв поміж сотнями струмків та водоспадів, які квапилися у тому ж напрямку, що й він.
До Долини вже лапою подати, він майже прийшов. Мудрик впізнавав берізки, бо вони були білішими, ніж в інших долинах. Усе світле було тут світлішим, а темне — темнішим. Мудрик Лавка намагався ступати дуже тихо і дуже повільно. Він прислухався. Хтось у Долині гупав сокирою. Напевно, Мумі-тато рубає дрова на зиму. Мудрик ще більше стишив крок, його лапки ледь торкалися моху. Між деревами завиднілася річка, місток через неї, а далі — стежка.
Мумі-тато перестав рубати, тепер чулося тільки дзюркотіння ріки, до якої збігалися всі струмки та потічки, щоб поплисти далі, у море.
«Я таки добрався», — подумав радісно мудрик Лавка. Він перейшов місток і заглибився в сад. Тут усе було так, як він змальовував у своїх розповідях, інакше й бути не могло. Голі дерева завмерли в листопадовій мряці, але на одну коротку мить вони вбралися у зелені шати, сонячні блищики затанцювали на траві, мудрик ніби опинився вдома, він навіть відчув пахощі бузку.
Усю дорогу до дровітні він щодуху біг, а коли прибіг, у ніс йому вдарив інший запах — запах старого паперу та страху. Гемуль сидів на східцях дровітні з сокирою в лапах. Лезо сокири зазубрилося, певно, нею гупали по цвяхах. Мудрик Лавка спинився як укопаний.