Тато якийсь час помовчав, а потім, підвівшись, сказав:
— Отже, це море дихає в Чорному Оці. Море смикає за мотузку лота. Усе ясно… Море зруйнувало мій хвилеріз тільки, щоб мене подражнити, загатило водоростями мої неводи, спробувало розтрощити нашого човна… — Тато дивився собі під ноги, наморщивши носа. Враз він просвітлів і з великою полегкістю мовив: — І не треба нічого розуміти! Просто у моря прикрий норов…
Мумі-троль бачив, що Тато розмовляє сам із собою, то й не встрявав. Він дивився Татові услід, коли той рушив у бік маяка, покинувши у вересі свого зошита в цератовій обкладинці.
Морських птахів у повітрі побільшало. Вони хмарою заслонили небо й відчайдушно ячали. Мумі-троль ще ніколи не бачив стількох птахів нараз. Були серед них і менші пташки, що очманіло кидалися з боку в бік, а з довколишніх острівців налітали нові зграї. Мумі-троль дивився на них, розуміючи, що й вони втікають від Мари та її стужі, але допомогти їм не міг. Та й навіщо, зрештою. Головне, що Тато розмовляв із ним, наче з дорослим, і це сповнювало гордістю його серденько.
Біля підніжжя маяка стояла решта його родини, спостерігаючи за птаством, яке заполонило своїм страхом усе небо. Раптом уся велетенська зграя повернула у море і миттю зникла, залишився тільки шум прибою.
Хвилі ревіли несамовито, біле шумовиння літало над островом, немов сніг, велетенські хвилі біля західного мису здіймалися, наче білі дракони з роззявленими пащеками.